Мій діагноз - МЕЛОМАНІЯ...
Місто Тернопіль спонукає до спокою. Тут життя дуже розмірене й здається неповоротким. Особливо для жителів великих міст. Або представників трошки більших міст, таких як я. У нас у Львові навіть можна почути про тернопільчан, що вони за натурою трохи заторможені. Це не говориться з поганим підтекстом, а скоріш як констатація факту, тобто заклик до сприймання їх такими, як вони є.
Ми сиділи на березі Тернопільського озера, на штучному острівці округлої форми, на який потрапляєш через невеличкий, якийсь бутафорський, наче казковий місток. По периметру берега блакитні лавки, на котрих можна сидіти годинами, не помічаючи зовсім часу, й дивитися на плесо справді величного ставу, що чомусь в мене асоціюється з якоюсь морською бухтою. Перед очима циклічно туди-сюди пропливав пароплав, катери і яхта з вітрилами, а вдалині люди займалися віндсерфінгом. Невеликі хвилі омивали берег біля наших ніг й це нагадувало медитацію.Було мальовничо й тихо. Ми б могли так сидіти тут цілий день, але перемістилися на пароплав.
Тепер з палуби пароплава місце нашої недавньої дислокації здавалось зовсім маленьким, але коли ми його пропливали - безпосередньо близьким. Ми помінялись місцями.
Незважаючи на обставини ми все ж зустрілись. Ми не бачились три роки і я був страшенно радий зустрічі. Мені здається, ніби вона - маленький ангел, що живе серед нас. Можливо інколи їй цей образ добряче набридає, але вона така. Нагадую, в моєму серці багато усмішок. Сіно в парку "Топільче" чекало саме на те, щоб хтось розмістився на ньому для душевної розмови. А мій стомлений товариш навіть годинку поспав, попри погляди трохи здивованих тернопільчан...
Мені здається, я б сюди приїжджав на день, сонячний літній день у пошуках спокою. Для того, щоб не долати великі відстані, зовсім не користуватися громадським транспортом та не долати великі відстані.
Коли приїжджаєш у Тернопіль, то неодмінно непомітно для себе переймаєш його натрій. І це добре.
Ми сиділи на березі Тернопільського озера, на штучному острівці округлої форми, на який потрапляєш через невеличкий, якийсь бутафорський, наче казковий місток. По периметру берега блакитні лавки, на котрих можна сидіти годинами, не помічаючи зовсім часу, й дивитися на плесо справді величного ставу, що чомусь в мене асоціюється з якоюсь морською бухтою. Перед очима циклічно туди-сюди пропливав пароплав, катери і яхта з вітрилами, а вдалині люди займалися віндсерфінгом. Невеликі хвилі омивали берег біля наших ніг й це нагадувало медитацію.Було мальовничо й тихо. Ми б могли так сидіти тут цілий день, але перемістилися на пароплав.
Тепер з палуби пароплава місце нашої недавньої дислокації здавалось зовсім маленьким, але коли ми його пропливали - безпосередньо близьким. Ми помінялись місцями.
Незважаючи на обставини ми все ж зустрілись. Ми не бачились три роки і я був страшенно радий зустрічі. Мені здається, ніби вона - маленький ангел, що живе серед нас. Можливо інколи їй цей образ добряче набридає, але вона така. Нагадую, в моєму серці багато усмішок. Сіно в парку "Топільче" чекало саме на те, щоб хтось розмістився на ньому для душевної розмови. А мій стомлений товариш навіть годинку поспав, попри погляди трохи здивованих тернопільчан...
Мені здається, я б сюди приїжджав на день, сонячний літній день у пошуках спокою. Для того, щоб не долати великі відстані, зовсім не користуватися громадським транспортом та не долати великі відстані.
Коли приїжджаєш у Тернопіль, то неодмінно непомітно для себе переймаєш його натрій. І це добре.
-
-
04.07.2008 в 11:46Більше додати нічого...
-
-
04.07.2008 в 14:20-
-
05.07.2008 в 19:44-
-
07.07.2008 в 14:34-
-
08.07.2008 в 15:13-
-
08.07.2008 в 16:42