Мій діагноз - МЕЛОМАНІЯ...
Завтра я піду писати заяву на звільнення, перед тим відпрацювавши в п`ятницю останню зміну в дуже модньому у Львові закладі громадського харчування „Пузата хата”. Наш „коханий” інструктор як завжди наліпив мені змін на всі великодні свята, а сам благополучно звалив у село додому жерти паску, пити самогонку і товкти крашанки об голови ближніх своїх. Мене взяла така злість що я вирішив звільнятись вже, а не в кінці квітня, як хотів раніше.
Цього року я пропрацював буквально всі свята, які лишень могли бути, добре, що хоч на свій день народження я був вихідний. Як же було приємно нікуди не спішити на Великдень, зібратися з родичами, нажертися, як свиня, з`їздити на цвинтар, зустрітися з подругою, гуляти до ночі І НЕ ДУМАТИ, ЩО ТОБІ ВВЕЧЕРІ ПОТРІБНО ПРАЦЮВАТИ.
Дев`ять попередніх місяців свого життя я не спав половину ночей, а працював. Ось такий студентський підробіток. Мій біологічний годинник остаточно збився, я переплутав день з ніччю, я заплутувався в числах, я „обідав” о третій годині ночі, а коли нормально ночував вдома, то прокидався вночі або не міг заснути з голоду. У вихідні я вже нормально не прокидався зранку, бо організм вже звик тільки лягати зранку спати і прокидатися глибоко після обіду. Я часто, повертаючись додому, відрубувався просто в маршрутках, мало не просипаючи своєї зупинки. Сусіди, йдучи зранку на роботу, дивились на мене з непідробною підозрою, певно вважаючи мене за невиправного гультяя, а я йшов додому, змучений, лише з одним бажанням. ПОМИТИСЯ І ЛЯГАТИ СПАТИ.
Але я не жалію про це. Я не мазохіст, просто в цьому була потреба. Як то кажуть, елементарне заробляння хоч якихось студентських грошей, без збитку для навчання на стаціонарі.
От зараз в моїй розповіді підуть і плюси, які є завжди і у всьому. Мені навіть зараз трохи сумно, десь там в голові витає ностальгія. Все-таки я уже звик, багато з ким там подружився.
Тільки пішовши працювати у нічні зміни, я зміг побачити так багато світанків, не кажучи вже про таке прекрасне видовище, як центр Львова у весняний сонячний недільний ранок, коли зовсім полишені машин вулиці сплять у буквальному сенсі цього слова, і тільки птаство і поодинокі перехожі, а також оранжеві поливальні машини порушують цей спокій. Або взимку, коли день ще дуже короткий, я йшов на маршрутку номер 50 по проспекту Шевченка, площах Міцкевича і Данила Галицького, а Сонце лише-лише вставало з-за горизонту і вуличні ліхтарі, ілюмінація й біг-борди один за одним з гучним клацанням вгасали, коли я повз них проходив.
Виходячи зранку з „Пузатої хати” в мене, як на диво був дуже гарний настрій, а інколи просто суперовий. Я дуже скоро навчився користатися цим і просто в такі моменти насолоджувався всім, що навколо. Розглядав ранкове небо, живописно освітлені будинки, блискучі від сонця трамвайні колії, що тягнуться на площу Ринок; слухав бій Ратушевого дзиґаря, що відбивав восьму ранку на майже вільних від людей недільних площі Ринок і вулиці Сербській; заглядав в аркові старовинні подвір`я ще старіших будинків та в очі заклопотаному натовпу людей, котрі спішать по роботам й Вузам. А Я НІКУДИ НЕ СПІШУ, МЕНІ СЬОГОДНІ ВЖЕ НІКУДИ НЕ ПОТРІБНО. ТІЛЬКИ ДОДОМУ СПАТИ.
…
Коли я їхав зі своєї останньої зміни, світило яскраве квітневе сонце, а небо було замулене ріденькими перистими хмарами. Я не перебільшу, якщо скажу, що я був тоді щасливий. У моїй голові грав „Creed”, 50-та маршрутка була зовсім пуста, а з авто магнітоли звучали хороші пісні, які тільки підсилювали весь ефект. Мене просто перло, я розглядав у просторе вікно вулиці, що проносились повз мене, мої очі були широко відкритими. Мені здавалось, що я бачу найпрекрасніше видовище, недоступне більше нікому із землян і треба ловити момент, бо я зовсім скоро вже приїду.
…
Прокинувся я о другій годині дня, була великодня субота, я ввімкнув телевізор й почав дивитися пряму трансляцію з Єрусалиму, з Храму Гроба Господнього.
Я цього року не встиг намалювати писанки. І все через цю кляту роботу…
Цього року я пропрацював буквально всі свята, які лишень могли бути, добре, що хоч на свій день народження я був вихідний. Як же було приємно нікуди не спішити на Великдень, зібратися з родичами, нажертися, як свиня, з`їздити на цвинтар, зустрітися з подругою, гуляти до ночі І НЕ ДУМАТИ, ЩО ТОБІ ВВЕЧЕРІ ПОТРІБНО ПРАЦЮВАТИ.
Дев`ять попередніх місяців свого життя я не спав половину ночей, а працював. Ось такий студентський підробіток. Мій біологічний годинник остаточно збився, я переплутав день з ніччю, я заплутувався в числах, я „обідав” о третій годині ночі, а коли нормально ночував вдома, то прокидався вночі або не міг заснути з голоду. У вихідні я вже нормально не прокидався зранку, бо організм вже звик тільки лягати зранку спати і прокидатися глибоко після обіду. Я часто, повертаючись додому, відрубувався просто в маршрутках, мало не просипаючи своєї зупинки. Сусіди, йдучи зранку на роботу, дивились на мене з непідробною підозрою, певно вважаючи мене за невиправного гультяя, а я йшов додому, змучений, лише з одним бажанням. ПОМИТИСЯ І ЛЯГАТИ СПАТИ.
Але я не жалію про це. Я не мазохіст, просто в цьому була потреба. Як то кажуть, елементарне заробляння хоч якихось студентських грошей, без збитку для навчання на стаціонарі.
От зараз в моїй розповіді підуть і плюси, які є завжди і у всьому. Мені навіть зараз трохи сумно, десь там в голові витає ностальгія. Все-таки я уже звик, багато з ким там подружився.
Тільки пішовши працювати у нічні зміни, я зміг побачити так багато світанків, не кажучи вже про таке прекрасне видовище, як центр Львова у весняний сонячний недільний ранок, коли зовсім полишені машин вулиці сплять у буквальному сенсі цього слова, і тільки птаство і поодинокі перехожі, а також оранжеві поливальні машини порушують цей спокій. Або взимку, коли день ще дуже короткий, я йшов на маршрутку номер 50 по проспекту Шевченка, площах Міцкевича і Данила Галицького, а Сонце лише-лише вставало з-за горизонту і вуличні ліхтарі, ілюмінація й біг-борди один за одним з гучним клацанням вгасали, коли я повз них проходив.
Виходячи зранку з „Пузатої хати” в мене, як на диво був дуже гарний настрій, а інколи просто суперовий. Я дуже скоро навчився користатися цим і просто в такі моменти насолоджувався всім, що навколо. Розглядав ранкове небо, живописно освітлені будинки, блискучі від сонця трамвайні колії, що тягнуться на площу Ринок; слухав бій Ратушевого дзиґаря, що відбивав восьму ранку на майже вільних від людей недільних площі Ринок і вулиці Сербській; заглядав в аркові старовинні подвір`я ще старіших будинків та в очі заклопотаному натовпу людей, котрі спішать по роботам й Вузам. А Я НІКУДИ НЕ СПІШУ, МЕНІ СЬОГОДНІ ВЖЕ НІКУДИ НЕ ПОТРІБНО. ТІЛЬКИ ДОДОМУ СПАТИ.
…
Коли я їхав зі своєї останньої зміни, світило яскраве квітневе сонце, а небо було замулене ріденькими перистими хмарами. Я не перебільшу, якщо скажу, що я був тоді щасливий. У моїй голові грав „Creed”, 50-та маршрутка була зовсім пуста, а з авто магнітоли звучали хороші пісні, які тільки підсилювали весь ефект. Мене просто перло, я розглядав у просторе вікно вулиці, що проносились повз мене, мої очі були широко відкритими. Мені здавалось, що я бачу найпрекрасніше видовище, недоступне більше нікому із землян і треба ловити момент, бо я зовсім скоро вже приїду.
…
Прокинувся я о другій годині дня, була великодня субота, я ввімкнув телевізор й почав дивитися пряму трансляцію з Єрусалиму, з Храму Гроба Господнього.
Я цього року не встиг намалювати писанки. І все через цю кляту роботу…
@музыка:
Zavoloka, Hed Kandi, Hoopy Frood і ше якась невідома група 
-
-
11.04.2007 в 16:22А от що я дуже ціную в людях - навіть у неприємному бачити позитив:-) Respect!;)
Писанок я також не робила. Зате ми з мамою вже котрий рік маємо дряпанки - на фарбованих цибулинням крашанках видряпуємо голкою візерунки. Непогано виходить і порівняно швидко. Хоча звичайно і не так гарно. Що поробиш - час...