Мій діагноз - МЕЛОМАНІЯ...
III.
Все далі похмуро. Сонце виглянуло лише на кілька хвилин, чого я вже не сподівався, і знову потонуло в хмарах. Додому повертаюсь знову пішки. Трамвай, проїхавши одну зупинку, поламався, як це завше, практично щодня трапляється у нашому місті. Він може поламатись, потрапити у корок, трамвайчику може перегородити дорогу нагло припаркована автівка на одній з наших вузьких вуличок, чи у трамвай просто банально стукнеться якась машина. В останньому випадку всі довго розбиратимуться, чекатимуть приїзду ДАЇ, оформлятимуть аварію тощо. Я вже давно до цього звик, це щодення Львівська метушня, на котру ніхто не звертає уваги, і з якої важко виділити щось цікаве.
Та все ж, і в цьому хаосі можна щось розгледіти. Коли один трамвай довго завмирає на колії, то з часом до позаду нього стягуються інші. Так можна побачити народження велетенської, живописної, різнокольорової гусені, котра утворюється з трамвайних вагонів й тягнеться не кілька сотень метрів. Настає час коли вони потихеньку, розповзаються, починаючи з першого, флагмана-винуватця затору. Або помалу переміщаються, наче велика волохата гусінь по молодому стеблу.
IV.
Я виходжу з трамвая (як виявилось, на лінії немає світла) й долаю дорогу далі пішки.
Мене втомлює природній підйом вулиці, розмоклий сніг під ногами, вся ця похмурість і бруд, думка, що ще потрібно піти в магазин, як я це роблю майже щодня.
…
І от я вже на ринку „Провесінь”. Потрібно купити три метри кабелю для кухонної розетки. Я ходжу між базарних павільйонів й мовчки кричу:
-ЯК ЖЕ ВОНО МЕНЕ ВСЕ БІСИТЬ!!!
Навколо люди в чорних шкіряних куртках та дублянках. Вони тиняються по ринку, як ті слимаки, пильно роздивляються товар. Продавці сидять, кому холодно – стоять, жваво спілкуються між собою. Кругом мене доносяться розмови про різну фігою, люди активно при цьому жестикулюють, дехто безперестанно матюкається, звучить шансон…
Стало бридко.
Таксисти біля базару також у шкіряних або а ля спортивний костюм курках, жеруть насіння, і тут з машин звучить шансон…
Підходжу до величезної розкладки з переоціненими глянцевими журналами. Ось стопка з “COSMOPOLITAN”. Читаю, що перше попадеться в очі: «Секс и только секс. Когда чувства – не главное».
Далі – стопка з «НАТАЛИ»:
«Твой не первый «первый» секс».
Без коментарів.
V.
По дорозі додому, з куском змотаного дроту в руці, звертаю до кіоску й купляю там буханку пшеничного хліба. Несу його в руці біля грудей, в целофановому пакеті. Хліб свіжий, тільки-но випечений, щедро посипаний кунжутом, його запах заворожуючий і приємно лоскоче мені ніс. Так і хочеться відкусити шматочок! То чому б і ні? І я відламую маленький окраєць, потім ще один і ще.
Дежа вю, все, ніби як колись. Та сама вулиця, по якій я ходив у дитинстві за таким же свіжим і добрим хлібом. Тоді на це йшло більше часу і зусиль. Пам`ятаю, в третьому класі. Коли я вчився в другу зміну, перед уроками я йшов у магазин у кінець вулиці Бойчука за хлібом. Мені доводилось йти десь кілометр (проти метрів 150-ти зараз), стояти по годині в черзі, чекаючи, коли привезуть чи розгрузять з машини весь хліб. Тоді особливо наглі люди підходили до водія чи до продавщиці, давали їй без здачі й брали собі буханки просто з ящиків надворі.
Купуючи переважно білий і чорний хліб, я йшов додому, майже завжди приносив їх надкушеними та збирався до школи.
Все далі похмуро. Сонце виглянуло лише на кілька хвилин, чого я вже не сподівався, і знову потонуло в хмарах. Додому повертаюсь знову пішки. Трамвай, проїхавши одну зупинку, поламався, як це завше, практично щодня трапляється у нашому місті. Він може поламатись, потрапити у корок, трамвайчику може перегородити дорогу нагло припаркована автівка на одній з наших вузьких вуличок, чи у трамвай просто банально стукнеться якась машина. В останньому випадку всі довго розбиратимуться, чекатимуть приїзду ДАЇ, оформлятимуть аварію тощо. Я вже давно до цього звик, це щодення Львівська метушня, на котру ніхто не звертає уваги, і з якої важко виділити щось цікаве.
Та все ж, і в цьому хаосі можна щось розгледіти. Коли один трамвай довго завмирає на колії, то з часом до позаду нього стягуються інші. Так можна побачити народження велетенської, живописної, різнокольорової гусені, котра утворюється з трамвайних вагонів й тягнеться не кілька сотень метрів. Настає час коли вони потихеньку, розповзаються, починаючи з першого, флагмана-винуватця затору. Або помалу переміщаються, наче велика волохата гусінь по молодому стеблу.
IV.
Я виходжу з трамвая (як виявилось, на лінії немає світла) й долаю дорогу далі пішки.
Мене втомлює природній підйом вулиці, розмоклий сніг під ногами, вся ця похмурість і бруд, думка, що ще потрібно піти в магазин, як я це роблю майже щодня.
…
І от я вже на ринку „Провесінь”. Потрібно купити три метри кабелю для кухонної розетки. Я ходжу між базарних павільйонів й мовчки кричу:
-ЯК ЖЕ ВОНО МЕНЕ ВСЕ БІСИТЬ!!!
Навколо люди в чорних шкіряних куртках та дублянках. Вони тиняються по ринку, як ті слимаки, пильно роздивляються товар. Продавці сидять, кому холодно – стоять, жваво спілкуються між собою. Кругом мене доносяться розмови про різну фігою, люди активно при цьому жестикулюють, дехто безперестанно матюкається, звучить шансон…
Стало бридко.
Таксисти біля базару також у шкіряних або а ля спортивний костюм курках, жеруть насіння, і тут з машин звучить шансон…
Підходжу до величезної розкладки з переоціненими глянцевими журналами. Ось стопка з “COSMOPOLITAN”. Читаю, що перше попадеться в очі: «Секс и только секс. Когда чувства – не главное».
Далі – стопка з «НАТАЛИ»:
«Твой не первый «первый» секс».
Без коментарів.
V.
По дорозі додому, з куском змотаного дроту в руці, звертаю до кіоску й купляю там буханку пшеничного хліба. Несу його в руці біля грудей, в целофановому пакеті. Хліб свіжий, тільки-но випечений, щедро посипаний кунжутом, його запах заворожуючий і приємно лоскоче мені ніс. Так і хочеться відкусити шматочок! То чому б і ні? І я відламую маленький окраєць, потім ще один і ще.
Дежа вю, все, ніби як колись. Та сама вулиця, по якій я ходив у дитинстві за таким же свіжим і добрим хлібом. Тоді на це йшло більше часу і зусиль. Пам`ятаю, в третьому класі. Коли я вчився в другу зміну, перед уроками я йшов у магазин у кінець вулиці Бойчука за хлібом. Мені доводилось йти десь кілометр (проти метрів 150-ти зараз), стояти по годині в черзі, чекаючи, коли привезуть чи розгрузять з машини весь хліб. Тоді особливо наглі люди підходили до водія чи до продавщиці, давали їй без здачі й брали собі буханки просто з ящиків надворі.
Купуючи переважно білий і чорний хліб, я йшов додому, майже завжди приносив їх надкушеними та збирався до школи.
-
-
03.03.2007 в 16:34-
-
03.03.2007 в 16:34-
-
03.03.2007 в 19:03