Коли приходить тепло, то мною завжди опановує відчуття, що час пролітає, як пісок повз мої пальці. Стає важко висиджувати на роботі по вісім годин, з обіду повертаюсь з неохотою.
Крім загострення авітамінозу посилюється брак часу на все. Здається, що він розпорошується у всі сторони від мене. Хочеться якнайбільше побачити та зробити. Просто встигати усюди, де забажаєш і навіть туди, куди й не думав спрямовувати свою увагу і зусилля.
Рятівні, здається, вихідні пролітають, мов реактивний літак у небі і от я вже лягаю спати у ніч на понеділок.
Моє теперішнє життя насичене, проте я, мабуть, завше буду мати ото своє фірмове відчуття розпорошеності й загрузання в незавершених та задуманих ідеях і справах.
При настанні тепла, щоб жити якісно, мушу стати жайворонком, що прокидається разом із Сонцем, чи принаймні не надто пізніше нього. Ці ранішні кілька годин настільки прекрасні, що я не маю права просипати їх.
Фото © yu+ichiro