Кожна секунда життя безцінна. І не в передчутті майбутнього сенс, не в перебуванні у зведеному уявою залі очікування... Теперішнє, те, що з нами відбувається зараз - найцінніше, що в нас є...
...
В невеликому лісочку з озерами, що недалеко від мого дому, осінь. Під ногами багато кленового, букового та грабового листя різних жовтогарячих відтінків. Я помалу прогулююсь стежками поміж дерев й згодом виходжу на стадіон, що знаходиться за цим невеличким лісом. На полі грають футбол і прогулюються поодинокі люди. Недалеко від залізничного полотна, що пролягає обабіч стадіону я раптом помічаю молоденького песика, котрому мабуть немає ще й року. Він чимось схожий на німецьку вівчарку, стоїть на стежці попри лісонасадження й завмер, уважно дивлячись на мене. Ми стоїмо, як укопані кілька секунд. В мене виникає стійке відчуття, що це якийсь момент істини. Потім я обережно вихоплюю з сумки фотокамеру й роблю один кадр, але пес стрімко втікає у високі трави. В цьому ривку він і застигає в мене в кадрі.
...
Вирішую йти вздовж залізничного полотна, по насипу. Давно так не прогулювався у товаристві себе самого. Під ногами щебінь, який я добре відчуваю своїми тоненькими підошвами. На семафорі, що позаду мене, засвічується зелене світло, отже незабаром мене перестріне потяг. Обернувшись назад, я помічаю того ж песика, що без поспіху, часто зупиняючись, прямує ніби за мною. Я намагаюся покликати його, але він не звертає на мене жодної уваги. Не реагує ні на слова, ні на інші заклики чи свист. Він висолопив язика, його шерсть і крапельки слини, що час від часу спадають з того ж язика, блистять проти сонця. Незабаром пес розвертається й поволі прямує по колії назад.
Починають поширюватися наднизькі звуки потяга, що поволі наростають. Їх чутно не стільки вухами, скільки всім нутром, що дуже чутливе до інфразвуків. Ось синій пасажирський хробак вже з`являється з-за автомобільного моста.
Я відходжу на безпечну відстань і він з вітром проноситься повз мене й починає гучно сигналити, від чого завжди дуже моторошно і добряче пробирає. Я обертаю голову вслід і бачу того молоденького пса, що на відстані десь метрів 100 від мене, назустріч якому несеться потяг й шалено сигналить. Мені стає страшно від одного виду, як собака стоїть, дивлячись просто на локомотив потяга. Ще секунда - і він починає втікати від нього по колії... Потім чути писк і потяг віддаляється в даль...
Я підіймаюсь на колію і йду назад. Попереду видніється на полотні щось жовте. Мене починає трусити, я до останнього моменту не хочу вірити в те, що там лежить тіло того собаки. Переконую себе, що це не воно доти, поки не стає чітко видно протилежне…
...
Забув написати, що разом з ним вешталися дві сороки, які зараз просто сіли на одну з колій одна біля одної й дивилися на тіло свого попутника, котрого спіткала нагла смерть.
...
Чому собака не намагався відійти від потяга десь убік, а почав від нього втікати, залишається для мене загадкою. Можливо тварина не настільки розумна, але скоріше всього просто розгубилася. Але найбільше мене гризло те, що я не міг нічого зробити, окрім як за цим всім спостерігати...