Настала ніч. Я вийшов на подвір`я. Надворі прохолодно, навіть дуже. На мені тільки шорти й футболка з зображенням кенгуру, що "голосує" на узбіччі Австралійського автобану з табличкою "Золота затока". У руках чиєсь горнятко, перше яке потрапило мені під руку. П`ю звичайну кип`ячену воду невеликими ковтками. Вона здається якоюсь солодкавою. Можливо, в тому горнятку були залишки цукру.
На вулиці тихо, машини проїжджають рідко, час від часу гавкає сусіська сучка Ельза.
Йду стежкою. На ногах у мене капці й мої кроки повільні, як і ковтки, що помалу спустошують чашку з водою. Тримаю її по-особливому, обхопивши долонею лівої руки й пропхавши вказівний палець через вушко.
На небі ні хмаринки, але зарево міста гасить світіння зір. Воно ніби бідне, наче поскупилося мені зірками. Хочу назад у Карпати, де якщо ясна погода, то вночі ТАКЕ НЕБО, що з глузду просто можна з`їхати. Так воно сяє тими незліченними зірками, скупченнями зірок, туманностями й смугами Молочного Шляху, що здається ніби тебе зараз задавить всією тою безкінечною потугою і красою, яку ти не можеш навіть на крупинку в собі вмістити.
Мій собака спить далі по стежці. Не буду до нього підходити... І вода вже у чашці закінчилася. Пробирає холод, але я стараюся не звертати на нього уваги.
Я йду назад, а він так і не просинається. Бачу його постать у світінні вуличних ліхтарів. Так і не знаю досі, чи у таких випадках він чує мене, відчуває мій запах і, розуміючи, що це свій, навіть не прокидається зі сну, чи справді не чує?... У випадку, коли це був би хтось чужий, він би почув найменший скрип і найслабший запах на протилежному боці подвір`я. Залишу це без відповіді.
Повертаю назад до веранди. В приміщенні від перепаду температур по тілу пробігають мурашки. Хочу писати...
08.08.08
00:04