Всі люди перед Богом рівні. Незчисленні земні багатства, становище і привілегії у могилу з собою забрати не вдастся. На тому світі немає місця тлінним розмінним монетам, за які ладні продати душу тут.
Личаківський цвинтар разом з Янівським - найстаріші у Львові. Вони почали формуватися з приходом Австро-Угорської імперії на наші терена, а відповідно після заборони поховань навколо усіх храмів Львова, що активно практикувалося перед тим й було дуже небезпечно у зв`язку з загрозою виникнення епідемій у місті.
Поховань кінця 18-го століття на цих цвинтарях вже практично не залишилося, про свідчать посмертні таблички, на яких вказані дати 1800-х і 1900-х років. В той час хоронити своїх рідних на Личаківському цвинтарі, на відміну від Янівського, могли собі дозволити лише заможні Львів`яни і могил з українськими написами, що датуються 19-тим століттям там побачити вкрай важко.
Вчора я побував на Личаківському цвинтарі, як завжди потрапив туди абсолютно спонтанно, сам того перед тим не плануючи. В результаті обходив його вздовж і впоперек, звичайно що відносно побіжно, бо на детальне розглядання мені було б потрібно там провести не 3 години, а днювати там цілий день..
Там можна побачити багато розкішних могил, надгробних пам`ятників у весь ріст, пишних гробівців та цілих родинних каплиць. Вони уособлюють собою бажання людини увіковічнити свій статус навіть після смерті, обробити його в камінь і залишити на Землі навічно. Але час невблаганний і тлінному призначено тліти. Вже ніхто, окрім купки ентузіастів та істориків, а також поодиноких нащадків, не пам`ятає тих панів та аристократів позаминулого століття, ніхто не принесе квіти і не запалить свічку у їх поховальнях. Ці справжні витвори мистецтва помалу обсипаються і тріскають, заростають мохом, плющем і папороттю, а вирізьблені імена й таблички поволі стираються.
Цвинтар - це історія багатьох поколінь, свідчення багатства й бідності, тодішньої моди й тлінності всього земного. Перебування тут спонукає думати про вічне, наблизитися до Бога й від одного погляду на старовинні овальні чорно-білі фото на пам`ятниках заглибитися в чиюсь особисту історію.
Відтак можна просто на своїй шкірі відчути дух того часу і хоч людей тих вже немає не одну сотню років, але їхні відбитки, сліди їх рідних залишаються. Нічого не пропадає безслідно. Все живе залишає на протязі свого життя на матерії свій образ, ніби фотографію на пам`ять. Я не про привидів, а про історію, яка якщо до неї прислухатись, відчути її фібри навколо, починає взаємодіяти з нами. І тоді час стає відносним.
P. S. На фото нище - один з надгробків, які мене особливо вразили. У вирізаному в камені тексті виріс мох й з часом утворив ось такі чудернацькі букви.