Вокзали, потяги і рейки, бетонні та дерев`яні шпали, залізничні переїзди й монотонне лісонасадження, тунелі до перонів і характерні об`яви диктора, що чутні вдосвіта через напрочуд розріджене повітря навіть на моїй вулиці.
Долати дорогу на вокзал пішки. Це як пролог до прощавання чи зустрічі, передмова до дороги.
Мене хвилює це все до мурашок по шкірі. Щось пробуджується всередині, розбурхує мене на підходах до цієї споруди.
...
За півкілометра від мене пролягає залазнична колія, що починається з заходу й простягається на схід. Я часто ходив по її рейках, будучи сам і роздумуючи про життя-буття. Чомусь рідко когось сюди приводив і завжди уявляв у цьому місці поряд із собою людину, яка б теж пройнялась цим настроєм. От в такі моменти найбільше бракує розуміння, бо взагалом не уявляєш, чого ж тобі потрібно насправді. Може це марево в туманній далі дороги?
Я люблю бачити схід сонця з моста над цією колією вранці, коли кудись поспішаю, і розчинятися в зареві заходу з протилежного боку цієї ж дороги, коли починаються сутінки. Я зупиняюся з часом на мить. Ці краєвиди, наперекір своїй звичності, ніколи не повторюються.
Цей шлях ніби символ, знайомий з раннього дитинства, бо це рідні для мене і такі вивчені мною краї, свій особистий натяк, персональний образ і знак.
Мені ві сні завжди сниться дорога, я весь час кудись прямую (чи виляю) на найрізноманітніших видах транспорту, включаючи свої ноги. Така специфіка моїх сноведінь. Та в реальному житті я мало подорожую на далекі й не дуже відстані.
...
Я не люблю дивитися у слід потягам, що від`їжджають, стоячи на пероні, пустельнішому в той момент за Сахару. І ніхто певно не любить. Це згусток печалі, що проймає тебе всього, мов блискавка і глибоко засідає в тобі.
Шлях назад тоді такий же пустельний і тихий. Я не помічаю споруд, машин і людей, бо є тільки він і я. І згусток печалі нікуди не дівся, він все ж зі мною.
Тому я втікаю од від`їжджаючих потягів, швидко розвертаюсь до них спиною, щоб часом мимоволі не побачити знайомого пейзажу з доволі довгим синім хробаком, що все зменшується і от вже ховається за горизонт чи тутешні залазничні споруди.
Гості й подорожні, простіть вже мою безтактність...