Хотів от написати про банальне - про дощ. Тобто навіть не про нього, а розповісти одну історію, з ним безпосередньо пов`язану. Та після цього благополучно пройшов день, а потім другий і надворі світять зорі разом із місяцем і шалено пахне весняним цвітом. Тому зараз мене не до нього. Якось іншим разом...
Я зовсім нещодавно прийшов додому. Повернувся з вечірнього сеансу. Вже другий день дивлюсь у кіно французькі кінострічки. Все це разом називається Фестивалем допрем`єрних показів у рамках 5-ї французької весни в Україні. Чомусь саме цю культурну подію, що проходить щороку логічно саме навесні, я дуже люблю і відвідую все у її рамках, що тільки мені вдастся. І як не дивно вже третій рік я отримую від того лише позитивні емоції, завжди чомусь мені все подобається, а відтак енергетичний заряд від того фестивалю залишається на весь наступний рік. Не знаю чому так, можливо через те, що Франція і їх мова, а отже і культура для мене дуже близькі?
Я вісім років у школі студіював саме французьку мову, але на превеликий жаль всі ті знання загубив після того, як звалив зі школи після 9-го класу й на цьому мій досвід її вивчення обірвався.
Дуже часто я в кінотеатрах дивлюся саме французьке або франкомовне кіно. Багато стрічок можуть не мати синхронного перекладу, а обладнуються лише титрами. Останній варіант дозволяє без перешкод слухати діалоги героїв, і я з перших фраз починаю підсвідомо вловлювати знайомі слова. Їх багато, їх ціла купа і вони, побудовані в чітку систему слів і реплік, з різними часами, формами, відмінками, відтінками, сленгом, вимовою просто навалюються на тебе, як лавина. І якщо не встигати за рятівними титрами, то дуже плавно, але швидко наступає якась специфічна мозкова безпомічність. Розум втомлюється в криницях своєї пам`яті шукати ймовірні значення всіх цих знайомих слів.
Дуже ясно представляю собі ту картину. Уявіть, що розум - це немолоде дерево з густою розлогою кроною, що складається з безлічі гілок, гілочок і молодих пагінців, що уособлюють нашу явну оперативну пам`ять. Десь там, у стовбурі - купа спогадів та інформації, теж явних, але до яких ми повертаємося лише раз по раз.
А що ж унизу? Коріння. Але не просте, а дуже глибоке й у кілька разів більше й розлогіше за наземну частину. Припустимо, що це наша підсвідомість. Так от. Слова іноземних мов я собі уявляю як безліч малесеньких скриньочок,
закопаних під тим деревом. Всі вони мають замочки, котрі звісно що зачинені за допомогою ключиків, що у свою чергу розвішені на гілочках того ж дерева, а на лицьовій стороні кожної зі скриньок вибите ото чужинецьке слово, значення котрого заховане всередині скриньки. І коли ми не практикуємо ту мову, то кожного разу закопуємо ті зачинені слова-скриньочки. А ключики від них або губимо, обо забуваємо, куди їх повішали.