Спрага теж буває різною. Найпростіше сильною і ледь вгадуваною. Часом, коли її відчуваєш, ліньки встати й попити щось, а іноді від неї пересихає горло і вся ротова порожнина.
Але то кількісні ознаки, які можна майже поміряти внутрішнім досвідом. Проте є ще інша площина - асоціативна, відчуттєва. Наприклад, коли настає весна? Надворі значно підвищується температура й ночі стають огортаюче теплими, а повітря просякається наскрізь її весни.
Тоді одяг стає тягарем, тіло в полудень задихається в ньому, як метелик, вже сформований, готовий розпустити крила, проте ще в коконі. От тоді надходить саме ця особлива весняна спрага.
Коли від ніжно прогрітого сонцем повітря й власного тіла плавно стає хотітись вологи. Божественної вологи, але не холодного душу, як кількома місяцями пізніше, а деякої визначеної кількості прохолодної води.
А чи обов`язково її? В мене часто асоціації спочатку трохи з іншим.
Я лише раз літав літаком. Це було влітку й мені тоді виповнилося 4 роки. Так от в цьому ТУ-154 нам подавали ситро в маленьких пластмасових стаканчиках коричневого кольору. Чомусь саме цей солодкий газоваий напій в тому літаку мені дуже запам`ятався. І коли мої спраглі думки лоскочуть тіло тою майбутньою бажаною приємною вологою, то саме тоді виникає, як строб-кадр зі старого фільму, оте ситро з дитячого спогаду.
І хоч я знаю, що жодна газована, а тим більше ароматизована вода не врятує ніколи нормально від спраги, проте ті давні відчуття залишилися такими ж сильними. Все це вже стало особистим маленьким міфом, але ніби як було вчора.
Зараз от закрию очі й побачу...