Раніше я ніколи не заходив у двір монастиря Редемтористів, та сьогодні вже пройшовши їхню браму, свідомо розвернувся та пішов туди. Двір як двір, ніби нічого особливого. Але я тут вперше. І особливе завжди можна побачити. Подвір`я гарно прибране, кілька припаркованих автомобілів. Темно. Освітлюють його лише вікна монастиря. Здається, ніби попереду тупик. Але це не так, бо пройшовши аж за кут будинку, я помічаю крутий кількаметровий схил, акуратно викладений тротуарною плиткою. Він починається відразу від стіни, я йду попри неї по решітках каналізаційного зливу й переді мною виникають сходи. Вони металеві й добротно приварені до стіни. Вони ведуть на подвір`я, оповите темрявою, що знаходиться ніби вгорі від двору монастиря. Я можу розгледіти тільки гойдалку зовсім недалеко і все.
Цим подвір`ям мабуть можна вийти на вулицю, де зовсім нещодавно я ввечері слухав тишу…
Я зрозумів, що люди більшість свого життя пересуваються знайомими маршрутами, ніби по течії річки або звивистими трамвайними коліями. Цей рух проходить від точки А до точки Б. Неухильний, спрямований, порушується тільки магазинами й кафе, і то в пориві бажання. Вони ніби бояться звернути з дороги, збитися з координат. Скільки всього залишається непоміченим… Маленькі америки чекають на маленьких колумбів, що їх для себе, лише для себе відкриють…
Колись в одному з дворів будинків на площі Ринок я випадково натрапив на іржавий циферблат від старого годинника, діаметром десь півтора-два метра напевне. Він був просто спертий до стіни. А колись він показував час на одній з львівських веж.
Через декілька років я побачив його на декорованій стіні кафе у Пороховій вежі.