Прямую додому. Моя вулиця. Мене зустрічають чорні обриси знайомих дерев, вже майже без листя. Воно лежить під ногами ще ціле або перемелене вітром та кроками тисяч перехожих. Уявляю собі статику цього колоритного пейзажу. Я починаю всотувати в себе всю навколишню візію, закріпляючи побачене в пам`яті на протязі кількадесят секунд. Рухаються тільки поодинокі хмари, потік людей і машин утворює розмазаний пучок різносторонніх векторів. Стрічка людей скоріше темного відтінку, а фари автомобілів утворюють яскраві жовто-червоні стріли.
В повітрі чути паленим. Це якраз палять оте листя, що так несподівано для мене, заклопотаного, апатично сонного, опало з отих так добре знайомих мені дерев моєї вулиці.
А що то таке, ота моя вулиця? Чи хіба вона одна? Я задумався. Ні, не одна, це вулиці моїх рідних та знайомих маршрутів, що зустрічають мене кожного дня. Також місця, в котрі мені так хочеться повертатись знову і знову, але де я буваю свідомо рідко.
Осінь. Відчуваю зміст цього однослівного речення зараз сповна. Це сіро-блакитне небо (кольору очей моєї коханої) може бути таким лише восени, в жовтні. Коли з витих ліан винограду, вже майже позбавлених ніжно-жовтого листяного покрову, зривають важкі грона винограду. Коли виходячи з дому в восьмій годині, мене зустрічає затуманене сіро-молочною димкою сонце, що сходить, а ввечері рожево-фіолетове зарево, яке я так люблю споглядати вже сотні й тисячі днів, стоячи на мості над блискучим залізничним полотном, що так і грає різними барвами, мов музика, від гаснучого неба.
Я відчуваю холод майбутніх сутінків і голчасто-морозну свіжість ранків. З рота йдуть клуби теплого тілесного пару. Таке буває тільки восени, саме такої, як зараз. Над головою пролітають круки цілими ріками, що раз по раз змінюють своє річище і напрям, розтікаючись у притоки, відгалуження й струмки, котрі далі знов зливаються в один потік. Це сумовите каркання чорного відлітаючого птаства, що окупувало зараз для себе небосхил. Як моя осінь може відбутися без цього?..