Я вчора повернувся з етнофестивалю «Підкамінь-2007». Зараз сиджу вдома й мене просто переповнюють емоції! Так хочеться розповісти про це все, описати в найменших дрібницях і подробицях, але щось все це описувати на кшталт звіту зовсім не хочеться. Тому як людина нелогічна й ірраціональна, представляю невеличку підбірочку вражень і випадкових яскравих спогадів.
Спочатку – втомливе добирання двома маршрутками, переповненими людьми.
Але потім – висадка в мальовничому селі Підкамінь, піша хода з тяжкими манатками по кам`янистій звивистій дорозі до, власне, самого фестивалю.
Ось ми майже прийшли. Територія фесту перед нами. Ми аж повідкривали роти від розмаху й організації. Згадалися іноземні фестивалі, про які дивився по телевізору. Звичайно це не Пжиштанек Вудсток, не Гластонберрі й не Сігет, але в Україні, я певен, аналогів просто немає.
Вразила організація. Величезна кількість смітників, багато біотуалетів; волонтери, план фестивалю, розміщення, наметове містечко, суперовий звук, велика сцена з екраном, культурна програма, забезпечення різними речами (від їжі до сувенірів), різні розваги, змагання, майданчик для дітей, показові виступи реконструкторів; мабуть спеціально для фестивалю проведене освітлення та ще багато іншого.
Просто захопила до найменших фібриків душі атмосфера… Надзвичайно красива місцевість, велетень-камінь на високому горбі, в далині на ще вищому горбі – ренесансовий монастир Домініканців(правда, в жалюгідному стані), колосальна маса позитивно, по братерськи настроєних неординарних людей, купа народу в у вишиванках або навіть у цілих національних строях. Етнічний, патріотичний дух всюди витав у повітрі.
«Кому вниз». В суботу був їхній півторагодинний виступ. Серед маси людей, які так само, як і я, страшенно закохані в їхню музику й знають напам`ять слова всіх їхніх пісень. Під зоряним небом і майже повним місяцем. Велична скеля-камінь, освітлена прожекторами, на вершині котрої майоріє величезний синьо-жовтий прапор, кам`яні козацькі могили-хрести у її підніжжя… Прекрасна, життєствердна, велична музика, що просто єднається з нами і з цим неймовірно енергетичним і сакральним місцем, де ми всі перебували. Розуміння значимості й завершеності всього, що зі мною відбувається. Колосальне відчуття гордості, належності себе до нащадків тих воїнів, що лежать там, на горі й, вірю, чують, відчувають всіх нас.
…
Потім була весела безсонна ніч у величезному наметовому містечку, чотирьохгодинний сон обезсиленої від насиченої доби людини, тобто мене, й неділя.
Я став о дев`ятій, купив собі мінеральної води, яка здалась у цей ранок для мене рятівним життєдайним джерелом, й пішов дивитись на монастир. Мої ще спали, тому компанію мені склав лише фотоапарат. Я з сумом дивився на годинник, і розумів, що через годину-дві мені треба їхати. Клята робота, кляті обставини! Мені мало однієї доби! Ми й так приїхали вже на другий день фесту, а тут вже в сьомій вечора в неділю (!!!) треба бути вже в офісі!
Я зібрав речі, ми поснідали, прогулялися територією фестивалю, випили холодного пива і я повалив у село на автобус…
Дорога була знов нудною і втомливою, у переповненому, мов банка шпротів, автобусі та задушливій електричці.
Львів мене зустрів спекою й нудьгою, двогодинним візитом на роботу, вечірнім холодом і дибільним концертом для малоліток у парку Культури, на котрому я був певно 30 секунд… А в Підкамені в цей час, мабуть, готується до виступу «Гуцул Каліпсо»… Отакої!…