«…Отож у програмі «Время» - щовечірньому всенародному політінструктажі, як жити й за що (або з чим) боротися, - і було навіч продемонстровано трудящим позитивний взірець для наслідування: загальним планом – гудячий заводський цех, переднім – позбавлений віку й індивідуальності пролетар, який, утупившись в одну точку, безвиразно тягнув з екрана:
- На етіх одінадцаті станках я работаю уже дєвятнадцать лєт…
Справжній жах (не переляк, а жах: різниця між СНІДом і нежиттю!) людина переживає щонайбільше кілька разів на віку; зі мною тоді це трапилося вперше. Я ніби водномить навіч угледіла все життя телеекранного пролетаря: дев`ятнадцять років – довше, ніж я живу на світі - день у день о тій самій годині цей чоловік прокидається вранці в тій самій типовій квартирі (стіл, ліжко, холодильник, навіть радіоточка – все на тих самих місцях, заздалегідь визначених типовим проектом), з`їдає свої крохмалеві сосиски, виходить із дому, сідає в той самий автобус, їде тим самим маршрутом, виходить на тій самій зупинці, заходить у ту саму заводську браму й стає до тих самих одинадцяти станків – до кінця робочого дня… О шостій вечора знову сідає в той самий автобус, виходить на тій самій зупинці, вистоює в тому самому гастрономі свою чергу по буханець хліба й крохмалеві сосиски, вертається в ту саму квартиру, їсть, дивиться телевізор (програму «Время» й «кіно») – і лягає спати…
І так - дев`ятнадцять років.
Господи, спаси і помилуй!...»
(Оксана Забужко, «ТЕМА З ВАРІЯЦІЯМИ»,
уривок)