Я захворів. Мій виснажений авітамінозом і невизначеним режимом дня організм врешті не витримав, і я піддався заразі. Зараз сиджу перед монітором і верстаю оцей текст, а вже там, за моїм широким вікном починається благодать. Там буяє весна, сусіди роблять ремонт, моя бабця катає Яринку на гойдалці, а над нашими головами драматичне березневе небо. Воно проносить через панораму мого вікна об`ємні сірі хмари, які своїми тілами час від часу закривають від мене Сонце.
Я слухаю „Горгішелі” – найактуальнішу музику зараз для мене. Вона огортає мене весняним, романтичним і на крапельку сумним настроєм. Як я не хочу сидіти вдома. Взяти б якийсь MP3-плеєр, закачати туди „Горгішелі” і йти гуляти Львовом, залитими теплом вулицями, вдихати всі запахи, нікуди не спішити, ніщо не планувати, йти легкими кроками нагрітим сонцем світлим асфальтом, про сухість якого мрієш весь залишок зими. Піти в Стрийський парк, на вулицю генерала Тарнавського, а потім – на Високий Замок. Піднятись до міліметра знайомим маршрутом на оглядовий майданчик і слухати у вухах „Аджарську”. І нічого більше не було б потрібно! Отак просто насолодитись моментом.
Я дуже часто хворію у такі періоди ранньої весни, коли все оживає, а я не можу цим насолодитися сповна, бо болить голова, горло, мене морозить і кидає в піт чи легені стискаються в кашлі. Це все блокує мене, відволікає і я з нетерпінням чекаю полегшення, яке здається, фіг знає, коли буде. Потім воно плавно настає і все вертається на круги своя…